2 Характеристика навколишнього природного середовища курганних пам’яток середнього Подністер’я

Більшість проінвентаризованих курганних пам’яток розташовані в Івано-Франківській області (колишнє Станіславське воєводство), у західній частині України (рис. 2.1).

риc. 2.1: Локалізація території досліджень на адміністративній карті України: A – колишнє Станіславське воєводство, B – Івано-Франківська область

З точки зору фізико-географічного поділу ця територія знаходиться на пограниччі Передкарпатської рівнини (Передкарпаття) і Подільської височини, яка є частиною Волино-Подільської плити (риc. 2.2; Kondracki 1968).

риc. 2.2: Локалізація території досліджень на фізико-географічній карті України (https://uk.wikipedia.org/wiki/Рельєф_України)

Передкарпатська рівнина простягається вздовж північно-східної частини Зовнішніх Карпат вузькою смугою довжиною 300 км. Фундамент рівнини утворює Передкарпатський прогин – перехідна ланка між Волино-Подільською плитою і складчастими структурами Карпат. Цей регіон структурно пов’язаний з Українськими Карпатами. З точки зору геологічної будови він утворений структурами, які характеризуються значною складчатістю, що відрізняє цю ділянку від північно-східних регіонів Волино-Подільської плити (Mizerski, Stupka 2005; Łanczont et al. 2013). Територія рівнини має абсолютні висоти від 200 дo 700 м н.p.м. Досліджувана ділянка сильно розчленована річковою ерозією. Характерними для неї є видовжені вододільні ділянки (межиріччя), які розділяють широкі долини й улоговини. Виникнення глибоких і широких врізів долин зумовлене тим, що значна частина описуваної території вкрита лесовими відкладами. Акумулювання лесів пов’язане з розташуванням цього регіону в перегляціальній зоні четвертинних (плейстоценових) зледенінь. Перегляціальна зона була територією розвитку еолових процесів (Matoszko 2004).

У геологічному відношенні територія Івано-Франківської області розташована у перехідній зоні між Східно-Європейською платформою та Передкарпатським прогином. Ділянка якою протікає Дністер належить до Східноєвропейської платформи, її рухомої периферійної (епікратонічної) частини. Особливістю геологічної будови цього регіону є наявність складчастих і насувних структур, які багаторазово піддавалися впливу тектонічних рухів (Mizerski, Stupka 2005).

На території платформи, якою на досліджуваній ділянці є Волино-Подільська плита, поширені кристалічні породи протерозойського і ранньопалеозойського віку. Над ними залягає осадовий шар палеозойських, крейдових і третинних відкладів. Потужність цього шару зростає у західному напрямку, тобто в бік Передкарпатського прогину.

Відклади крейдового періоду утворюють сірі та білі мергелі, вапняки, пісковики або піщані мергелі. Вони виходять на поверхню на обривистих ділянках схилів долини Дністра та його приток. Молодші міоценові породи пов’язані із моласовою седиментацією в Передкарпатському прогині. Шар осадових відкладів міоцену складається з сірих, зеленуватих, жовтуватих вапнистих глин, а також суглинків і пісковиків. В окремих з них містяться брекчії кам’яної і калійної солі, гіпси й ангідриди. У Карпатському прогині також виступають туфи й туфіти (Łanczont et al. 2002).

Процес накопичення осадових товщ припинився через висхідні тектонічні рухи (в сарматі). Їх наслідком було відступання моря в напрямку Понтійського басейну. На його колишній території почав протікати Дністер з притоками. Сліди його пра-долини зафіксовані за 15–20 км північніше від сучасного русла Дністра і на стільки ж довшими є його карпатські притоки.

На території Івано-Франківської області абсолютні висоти знаходяться в діапазоні від 230 дo 2061 м н.p.м. (г. Говерла). Можна виділити рівнинні, передгірські (Передкарпаття) і гірські (Карпати) території (риc. 2.3). Рівнини прилягають до Дністра (басейн Верхнього Дністра) та займають територію Опільської височини, розташованої по обидва боки Дністра; та Покуття, яке знаходиться між Прутом і Дністром (Struk 1993).

риc. 2.3: Карта основних геоморфологічних районів Івано-Франківської області (за: Кравчук, 1999)

Територію Східного Передкарпаття утворюють глибоко розчленовані плити височин, прив’язані своїм розташуванням до приток Дністра, які їх прорізують. Південну межу описуваної території становить лінія насувів Сколівської ділянки на внутрішню зону Передкарпатського прогину (Zuchiewicz et al. 1997; Łanczont et al. 2002). Північна межа також співпадає з межами геологічних структур, описаних вище, тобто, Східноєвропейської платформи і Передкарпатського прогину. У південно-східній частині ця межа переходить на правий берег Дністра і проходить обривистим краєм його долини. Східну межу становлять правобережні краї долин річок Бистриця і Ворона. Як зазначалося вище, з півночі до долини Дністра прилягає Подільська височина, яка у цій частині називається Опільською височиною. Ця форма рельєфу продовжується також на правому березі Дністра (Łanczont et al. 2002; Gębica et al. 2013).

Західне Поділля – це антикліналь, яка в своїй основі збудована архейськими кристалічними породами (гранітами і гнейсами), покритими шаром молодших відкладів, осадовими породами силуру, девону, верхньоюрського періоду, крейди (містять фосфорити) i неогену, а вище – вкрита лесами. Південно-західна частина височини, на якій розташована територія досліджень, називається Опіллям. Цей регіон сильно розчленований річками, поділений на пагорби і дрібніші гряди, що надає території горбистого чи навіть гірського характеру. Такий краєвид простягається аж до гирла Золотої Липи, без виразних верховинних ділянок (Łanczont et al. 2002; Łanczont, Boguckij 2007; Gębica et al. 2013).

Основні геоморфологічні одиниці досліджуваного регіону – це височини, розчленовані терасованими долинами річок, які стікають з Карпат до басейну Дністра. Височини були сформовані в міоцені, а в плейстоцені були покриті гравієм i лесовими відкладами (рис. 2.4; Łanczont et al. 2002; Łanczont, Boguckij 2007; Gębica et al. 2013).

риc. 2.4: Розташування території досліджень на карті геоморфологічного поділу Східного Передкарпаття та Подільської височини (опрацьовано на підставі: Gębicа et al., 2013a): 1 – межа Карпат, 2 – височини і високогір’я, 3 – улоговина Bерхнього Дністра, 4 – Стрийсько-Жидачівська улоговина, 5 – Галицько-Букачівська улоговина, 6 – ймовірний напрямок течії Дністра у ранньому плейстоцені, 7 – абсолютна висота, м н.р.м.

На території височин можна виділити два морфологічні рівні. Вищий рівень Красної займає висоти від 100–160 м над дном долин і утворився у верхньому пліоцені, нижчий на 30–50 м рівень Лоєвої датується нижнім четвертинним періодом.

Войнилівська височина займає територію між Сівкою і Лімницею. Простягається від висоти 370 м у найвищих ділянках до 320 м біля Дністра. Характерним елементом цієї території є ерозійний рівень Лоєвої з помітними руслами пра-Лімниці (Łanczont et al. 2002).

Прилуквинська височина простягається між долиною Лімниці, Бистриці Солотвинської і Бистриці. Її характер визначають виразні асиметричні у профілях гряди. Північний схил стрімкий і високий, а південний – довгий і пологий. На верховинних ділянках фіксується рівень Лоєвої, який відповідає VI терасі Дністра. Весь регіон знижується від Передкарпаття в бік долини Дністра – від 600 м до майже 300 м (Łanczont et al. 2002).

Бистрицька (Станіславська) улоговина знаходиться між Бистрицею Солотвинською і Вороною. Найбільші зафіксовані тут висоти сягають 450 м н.p.м. Сьогодні її формування пов’язують з нерівномірними тектонічними низхідними рухами, тобто прогинанням описуваної території на фоні підняття навколишніх височин – Подільської і Прилуквинської (Кравчук 1999; Łanczont et al. 2002).

Галицько-Букачівська (Бурштинсько-Галицька) улоговина – це розлога природна одиниця, яка характеризується ерозійно-акумулятивним типом рельєфу. В улоговину стікають карпатські і подільські (опільські) притоки Дністра: Лімниця, Сівка, Луква та Гнила Липа, Нараївка. Вона простягається від Журавненського розлому до Нижнева (нижче Галича). Нижче Нижнева починається каньйонний відрізок долини Дністра (Romer 1906; Gębica et al. 2013). Такий вигляд долина має через ерозійний характер форми, сформованої Дністром, який з часом переміщав своє русло у південно-західному напрямку. Однак причини і час цього процесу до сьогодні детально не встановлені.

Південноопільська височина – знаходиться по правому і лівому боці Дністра. Для неї характерні видовжені і високо підняті пагорби, абсолютні висоти яких сягають 350–400 м н.p.м. Найвищі ділянки репрезентують реліктовий рівень Красної. Описуваний регіон відзначається різноманітним рельєфом, розчленованим глибокими ярами і балками. Характерною особливістю верховин є наявність в основі крейдових мергелів і вапняків. Вони вкриті неогеновими пісками, пісковиками і гіпсами, a зверху – лесами. В гіпсах розвинувся поверхневий і підземний карст (Gębica et al. 2013). На лівому березі Дністра висоти сягають 350 м. Характерною особливістю цієї території є видовжені пагорби меридіонального простягання, розчленовані притоками Дністра з широкими плоскими днищами.

Характер ландшафту цієї території значною мірою визначає Дністер. Витоки Дністра знаходяться у Східних Карпатах, за 3 км південніше від українського села Розлуч під вершиною Чонтиївка (913 м н.p.м.). Його басейн можна поділити на верхню частину – до Нижнева, середню – до Тирасполя і нижню – до гирла. Територія досліджень охоплює переважно середню частину басейну Дністра. На ділянці від витоків впродовж 50 км Дністер має гірський характер. В околицях Старого Самбора залишає гірську територію і виходить на низинну ділянку. Ця частина Дністра має пологий нахил. Від гирла ріки Свіча, притоки Дністра, територія починає підніматися. Від Нижнева Дністер виходить на територію Подільської височини. Для цієї ділянки Дністра характерні врізані яри і численні бистрини (пороги). Дністер впадає в Чорне море, утворюючи лиман шириною 9 км і довжиною 32 км (OSCE/UNECE Project 2005).

Найкраще розвинена верхня, правобережна частина Дністра. Найдовшими його притоками є: Тисмениця, Колодниця, Стрий, Свіча, Сівка, Луква, Бистриця Солотвинська. Лівими притоками Дністра є: Верещиця, Зубра, Луг, Свірж, Гнила Липа, Золота Липа, Стрипа, Серет. Притоки, особливо ті, які витікають з Карпат, характеризуються сильною ерозією та долинами врізаними на глибину навіть понад 100 м. У глибоко врізаних річкових долинах на території Українського кристалічного масиву (щита) утворилися ерозійні й акумулятивні тераси. Місцями долини мають вигляд ярів, а в руслах річок часто трапляються пороги. У придолинних ділянках добре розвинута яркова сітка, як молодих ярів – врізаних і вузьких, так і старих – типу «балок» (Dobrynin 1956).

В долинах Дністра і його приток спостерігається система терас у вигляді сходів. Стратиграфічна схема, опрацьована українськими дослідниками, базується на морфологічно-гіпсометричних критеріях. Вона дозволила виділити VII терасових рівнів (Кравчук 1999). Найстарша VII тераса корелюється з верхньопліоценовою поверхнею вирівнювання Красної, поширеною на Передкарпатті (Гофштейн 1957). Наступна VI тераса також пов’язана з Карпатами, названа рівнем Лоєвої i, на думку Я. Кравчука (1999), походить з еоплейстоцену. Інші тераси сформувалися вже всередині річкових долин і виникли в плейстоцені і голоцені. Вони утворилися в результаті впливу двох основних факторів: клімату й тектонічних рухів (Łanczont et al. 2002). На думку Я. Кравчука (1999) V-ту терасу (50–70 м над дном долини) можна хрологічно пов’язавати з еоплейстоценом, IV терасу (до 45 м) з мезоплейстоценом, a III терасу (15–25 м) i II (5–8 м) з неоплейстоценом. I тераса датується голоценом. Вона має висоту 2,5–5 м над дном долини.

Спільноти, які будували кургани, оточували лесові плоскогір’я, які гіпсометрично піднімалися в бік Карпат. Плоскогір’я урізноманітнювалися останцевими формами, вапняковими і гіпсовими скелями. На поверхні виступають також інші форми рельєфу – лійки і заглиблення, в яких утворилися гіпсові печери. Описувані форми рельєфу порізані густою річковою сіткою Дністра і його приток, які переважно є меандруючими, з великими вигинами. Крім того, Дністер має ділянку у вигляді каньйону, зумовлену тектонічним підняттям Подільської плити. Особливістю гідросітки є яроподібні долини, глибоко врізані у м’які лесові породи, місцями на 100–150 м. На поверхні лесів сформувалися родючі ґрунти. Без сумніву, природні умови Подністер’я – рельєф території, літологія, гідросітка, ґрунти – сприяли функціонуванню праісторичних спільнот.